На мальовничих теренах Покуття та Гуцульщини, де гірські хребти зустрічаються з долинами, народжувалося унікальне мистецтво – іконопис на склі. Місцеві жителі ці самобутні твори називали просто – «образами», залишаючи термін «ікона» для більш канонічних церковних зображень. Відомий етнограф Володимир Шухевич у своїй фундаментальній праці «Гуцульщина» підкреслював особливе місце цих образів у кожній гуцульській хаті, де чільна стіна, «образник», була призначена для їхнього шанобливого розміщення, а святий Миколай неодмінно займав серед них почесне місце.

Хоча серце гуцульського іконопису билося в Карпатах, сама техніка малювання на склі прийшла до нас із сусідніх земель – Румунії та Словаччини. Саме там, у потужних мистецьких осередках, тисячами тиражувалися релігійні сюжети, які на зламі XVIII-XIX століть серійно виготовлялися та активно експортувалися по всій Європі. В Україну, порівняно з нашими західними сусідами, ікони на склі потрапили дещо пізніше – в середині XIX століття.

Карпатський регіон у XVII-XIX століттях був жвавим центром торгівлі, де містечка та села, такі як Вижниця, Косів, Кути, Надвірна, Печеніжин, Пістинь, Рахів та Уторопи, вирували ярмарковим життям. Саме тут, біля церков та на торгових площах, ймовірно, продавалися привезені здалека «образи». Цю гіпотезу підтверджує значна кількість зразків неукраїнського походження, що зберігаються в музейних та приватних колекціях. Наприклад, у Національному музеї у Львові можна побачити образ «Eссe Homo», придбаний на Космаччині, але насправді родом із Нижньої Сілезії, або румунського «Христа-виноградаря».

Малярство на склі – це справжнє диво, де зображення наноситься з протилежного боку скляної пластини. Ця техніка мала безліч переваг для народних майстрів. По-перше, фарбовий шар, опиняючись під склом, набував особливого блиску та був надійно захищений від зовнішніх пошкоджень. По-друге, майстри часто підкладали під скло тонкі листочки позолоти (позлітку), що створювало додаткову гру світла та мерехтіння, роблячи образи ще привабливішими. Зі зростанням виробництва листового скла ця техніка стала справжнім відкриттям для народних іконописців.

У період розквіту іконопису на склі (середина XIX століття) на Гуцульщині та Покутті були популярні й паперові ікони – народні дереворити, літографії, які у великій кількості продавалися на ярмарках та церковних святах. Прикладом такого поширення може слугувати культ Богородиці Лежайської, який розпочався ще в 1608 році. Після коронації її образу в 1752 році з’явилися численні дереворити, виконані народними майстрами спеціально для паломників. У XIX столітті на ярмарках можна було знайти різноманітні графічні варіанти цих образів. Саме ця іконографія Богородиці була добре знайома гуцулам та покутянам, тому її охоче переносили на скло.

Майстри використовували кілька способів для перенесення рисунка на скляну основу. Якщо літографія була потрібного розміру, її просто підкладали під скло та обводили контури. Збереглися навіть ікони, які повністю відповідають розмірам паперових відбитків. Іншим способом було створення прорису – рисунка на папері, який потім тиражували на склі. І нарешті, контури могли наноситися й від руки. Як згадував Кароль Німчик, після тонких обрисів майстри наносили «тінювання» – потовщені чорні або кольорові штрихи, які ритмічно або довільно позначали складки та основні форми. Заключним етапом було яскраве розмальовування, причому основний сюжет часто виконував досвідчений маляр, а розфарбовувати могли вже його помічники.

Одним з найпоширеніших типів Богородиці з Дитям на Гуцульщині та Покутті була Богородиця Одигітрія Лежайська, яку майстри відтворювали за однойменним дереворитом з Надсяння. На цих іконах Богоматір зображена зі схрещеними руками, іноді тримаючи хустину. Народні малярі досить вільно інтерпретували графічний оригінал, змінюючи фон, трактуючи одяг на свій смак, додаючи власні елементи, такі як більші квіти. Ікона на синьому тлі є яскравим прикладом такої творчої переробки, де майстер домалював двох ангелів у повний зріст та по-іншому зобрази в квіти.

Зустрічалися й рідкісні образи, як, наприклад, святий Миколай на білому тлі, де святий вперше на гуцульських іконах на склі представлений у повний зріст, в арковому обрамленні, що нагадує класичну церковну ікону на дереві. За стилістикою цей твір вважається одним з ранніх зразків з Богородчан, можливо, роботи родини Німчиків.

Особливу увагу привертають так звані «червоні» образú, названі так Вірою Свєнціцькою, відомою дослідницею та збирачкою народного мистецтва. Ці ікони вирізняються активним червоним тлом та темно-вишневим «тінюванням», що повністю відповідає опису техніки Кароля Німчика: чіткий чорний контур, темпераментне «тінювання» та яскраве розмальовування. Одяг святих часто облямовували жовтим кольором, але інші барви могли варіюватися.

Характерною особливістю гуцульських ікон на склі була відсутність суворих канонів у відтворенні одягу святих. Наприклад, мафорій Богородиці міг бути не лише червоним, а й зеленим, блакитним або золотим. Саме ця свобода у використанні кольору надає іконам особливого шарму та несподіваної барвистості. Образи Богородиці з Дитям, святого Миколая та святої Варвари є одними з найкращих зразків гуцульсько-покутського малярства на склі, що походять з однієї криворівнянської оселі.

Щодо кольорової гами, вважається, що ікони на червоному та синьому тлі були більш поширені в гірських селах Карпат, тоді як на Покутті переважали образи на білому тлі (хоча їх збереглося значно менше). У селах ближче до Буковини майстри віддавали перевагу жовтому та зеленому тлу.

На жаль, на сьогодні немає точних даних про інші осередки виготовлення ікон на склі, окрім Богородчан. Хоча згадувалися майстри у Снятині, документальних підтверджень цьому знайдено не було. Тому ми здебільшого оперуємо лише місцями виявлення образів. Проте можна припустити, що подібно до особливостей народного одягу різних сіл, колорит ікон на склі також міг варіюватися залежно від місцевості.

Сюжетів в іконописі на склі було відносно небагато, але збереглося безліч варіантів одних і тих же тем, що відрізняються кольором та декоративними елементами. Одним з найпопулярніших був Покров Богородиці. Цікаво, що на гуцульських іконах Покрови часто зображували п’ятьох святих: святого Миколая посередині та двох святих з апостолами Петром і Павлом обабіч.

Ще одним улюбленим сюжетом було Коронування Діви Марії, або Новозавітна Трійця. Варто зазначити, що Ісуса Христа, за винятком Розп’яття та Новозавітної Трійці, на іконах на склі практично не зображували (за винятком дитячого віку та однієї багатосюжетної ікони).

Поширеним був також образ Богородиці Годувальниці, де майстри часто надавали її одягу українських рис, зображуючи Марію у вишитій сорочці, перемітці та з коралями на шиї. Одним з повторюваних сюжетів було Розп’яття з Богородицею, Іваном Богословом та іноді Марією Магдалиною та ангелом з чашею.

Яскравим та унікальним явищем гуцульського та покутського іконопису на склі є парні образú – два різні сюжети, об’єднані в одну раму, утворюючи своєрідний спонтанний диптих. Це явище рідко зустрічається в інших європейських осередках.

Загалом, народні майстри використовували обмежену кількість шаблонів – близько десяти-дванадцяти підкладів, на основі яких створювали різноманітні варіанти ікон, доповнюючи їх квітами, ангелами або херувимами у верхній частині. Саме завдяки майстерному поєднанню кольору та декоративних елементів вони досягали вражаючої різноманітності своїх творів, залишаючи нам у спадок цей неповторний світ сяйва на склі.

 

Блог написано на основі лекції: Оксана Романів-Тріска – кандидат мистецтвознавства, дослідниця, художниця, колекціонерка, членкиня Інституту колекціонерства українського мистецтва при НТШ у Львові, авторка-упорядниця альбому «Народна ікона на склі» (2008).