«Червоні образи» — це народні ікони на склі з Гуцульщини та Покуття, названі за яскравим червоним тлом, на якому темно-вишневими штрихами наносили «тінювання». Термін увела мистецтвознавиця Віра Свєнціцька. Техніка малювання на зворотному боці скла прийшла в Карпати в середині ХІХ століття із Румунії, Словаччини та Польщі, а свого розквіту набула на межі ХІХ–ХХ століть. Головний осередок виробництва — село Богородчани, де протягом кількох поколінь працювала родина образників Німчиків.

Образи, а не ікони

На Гуцульщині й Покутті сюжети, мальовані на склі, самі майстри та мешканці називали просто «образами» — слово «ікона» закріплювалося за канонічними церковними творами. Етнограф Володимир Шухевич у своїй фундаментальній п'ятитомній праці «Гуцульщина» (1899–1908) описував, що чільна стіна гуцульської хати відводилася під «образник» — місце для розміщення образів, серед яких обов'язково був образ святого Миколая.

Показово, що ставлення тогочасної галицької інтелігенції та духовенства до цього мистецтва спершу було скептичним: у ньому вбачали залишки язичницьких впливів, а Шухевич називав народних малярів різким словом «богомази». Розуміння художньої цінності образів прийшло значно пізніше.

Звідки прийшла техніка

Малювання на склі — давня техніка, витоки якої простежують ще до часів Римської імперії та Візантії, а в Європі вона активно розвивалася в осередках Румунії, Словаччини та Польщі, де релігійні сюжети тиражували серійно й експортували до сусідніх країн на зламі XVIII–XIX століть. В українських Карпатах ця традиція прижилася пізніше за сусідні країни — у другій половині ХІХ століття.

Карпатські містечка й села — Вижниця, Косів, Кути, Надвірна, Печеніжин, Пістинь, Рахів, Уторопи — у XVII–XIX століттях були жвавими торговими центрами, де на ярмарках і біля церков, ймовірно, продавали й привізні образи. Це підтверджують знахідки неукраїнського походження в музейних та приватних збірках: наприклад, образ «Ecce Homo» першої половини ХІХ століття, придбаний на Космаччині, насправді походить із Нижньої Сілезії, а «Христос-виноградар» середини ХІХ століття — румунська робота.

Чому саме скло

Техніка малювання на зворотному боці скляної пластини (реверсний розпис) мала для народних майстрів кілька практичних переваг:

  • фарбовий шар опинявся під склом і був захищений від подряпин, вологи та вигорання;
  • поверхня мала природний блиск;
  • підкладена під скло тонка позолота («позлітка») створювала додаткову гру світла й мерехтіння.

Поширення традиції прискорилося з розвитком виробництва листового скла, яке зробило матеріал доступнішим для сільських майстрів.

Династія Німчиків і побут образника

Найповніше свідчення про технологію й побут майстрів зберіг польський етнограф Юзеф Грабовський — дослідник, який у 1932 році опублікував у станиславівській газеті «Кур'єр Станіславовський» записану розповідь Кароля Німчика, сина останнього відомого майстра з династії образників — Петра Німчика з Богородчан (нині Івано-Франківська область). Пізніше, у 1939 році, Грабовський став засновником і директором музею Покуття у Станиславові (сучасний Івано-Франківськ) і продовжив публікувати матеріали про народне мистецтво регіону.

За розповіддю Кароля Німчика, виготовлення образу було колективною родинною справою:

  • батько-майстер розводив саморобне чорнило із сажі й смоли на розчині столярного клею, наносив контурний рисунок і робив «тінювання» — потовщені чорні або кольорові штрихи, якими позначали складки одягу;
  • мати або старші діти розмальовували фігури основними кольорами;
  • молодші діти виносили готові образи сушитися на сонце й пильнували, щоб домашня птиця їх не побила.

Оскільки зображення виконувалося дзеркально (малюнок наносили з того боку скла, який згодом ставав зворотним), написи на образах часто містять помилки — майстри, здебільшого малописьменні, плутали дзеркальне розташування літер.

Паперові зразки: звідки бралися сюжети

Основою для композицій слугували паперові ікони середини ХІХ століття — народні дереворити та літографії, які продавалися на ярмарках і церковних відпустах. Літографії друкували, зокрема, у майстернях Києво-Печерської та Почаївської лаври, а також у Львівському Успенському Ставропігійському братстві; частина продукції завозилася з Відня.

Одним із найпопулярніших зразків була Богородиця Одигітрія Лежайська — шанування цього чудотворного образу почалося ще 1608 року, а після його коронації 1752-го з'явилися численні паперові репродукції для прочан. Малярі на склі переносили композицію одним із трьох способів: підкладали літографію потрібного розміру безпосередньо під скло й обводили контур, виготовляли проріс (проміжний паперовий рисунок для тиражування) або наносили контур повністю від руки. При цьому народні майстри рідко копіювали оригінал буквально: вільно змінювали фон, збільшували квіткові орнаменти на мафорії (плащі-накидці Богородиці), домальовували постаті ангелів.

«Червоні образи»: звідки назва

Термін «червоні образи» ввела в науковий обіг Віра Свєнціцька (1913–1991) — мистецтвознавиця, багаторічна співробітниця Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, дочка його першого директора Іларіона Свєнціцького. Саме Іларіон Свєнціцький першим серед дослідників звернув увагу на цей вид народного мистецтва — за його ініціативи «червоні» та «білі» образи вперше експонувалися на львівській виставці галицького примітивного мистецтва в 1939 році. Віра Свєнціцька продовжила справу батька: каталогізувала музейну збірку, впорядковувала виставки й активно співпрацювала зі львівськими колекціонерами.

Назву «червоні образú» ці твори отримали за домінантне яскраво-червоне тло, на якому виконано «тінювання» темно-вишневими або чорними штрихами, а одяг святих здебільшого облямований жовтим кольором — техніка повністю відповідає опису, який дав Кароль Німчик.

Кольорова палітра без канону

Особливість гуцульсько-покутського малярства на склі — відсутність суворих канонів у виборі кольору. Мафорій Богородиці міг бути не лише червоним, а й зеленим, синім або золотим; німб святого — не обов'язково жовтим чи білим, траплялися й зелені німби. Дослідники відзначають лише загальну тенденцію: активне червоне та синє тло частіше зустрічалося в гірських гуцульських селах, біле — на Покутті (хоча таких образів збереглося значно менше), а жовте й зелене тло переважало ближче до буковинського прикордоння. Проте це спостереження — не жорстке правило: походження майстра не завжди можна однозначно визначити лише за колоритом твору.

Датування: найстаріший образ і «золота доба»

Періодизацію ікон на склі встановлюють за нечисленними датованими зразками — їх збереглося близько десяти, у діапазоні 1851–1878 років. Найстаріший відомий сьогодні датований український образ на склі — тристюжетна композиція 1851 року («Святий Миколай», «Розп'яття», «Богородиця з Дитям»), яка зберігається в Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття в Коломиї. За стилем і тонкою лінією тінювання дослідники простежують у ній вплив словацької школи.

«Золота доба» гуцульсько-покутської ікони на склі тривала приблизно півстоліття — від другої половини ХІХ до початку ХХ століття. Після Першої світової війни попит на образи різко впав: їх почали витісняти друковані фотокопії ікон, і традиція домашнього іконопису на склі поступово згасла.

Скільки образів збереглося

За приблизними підрахунками дослідників, сьогодні відомо близько 520 оригінальних образів у приватних збірках і ще близько 200 — у музейних колекціях України. Значна частина музейних зібрань була знищена за радянських часів під приводом передачі до «спецфондів», тому левова частка автентичних творів опинилася саме в приватних руках. Для порівняння: у Словацькому національному музеї в Мартіні зберігається понад 1200 подібних творів — це дає уявлення про масштаб традиції в сусідніх країнах.

Найпоширеніші сюжети

Попри обмежену кількість базових композиційних шаблонів (дослідники нараховують приблизно десять-дванадцять основних «підкладів»), майстри створювали з них численні варіації, змінюючи колорит і декор. Найчастіше зустрічаються:

  • Покров Богородиці — на гуцульських образах, на відміну від центральноукраїнської іконографії з гетьманами та козацтвом, під мафорієм Марії зазвичай зображали святого Миколая в центрі й святих апостолів Петра та Павла обабіч (варіанти — з трьома святителями);
  • Коронування Діви Марії / Новозавітна Трійця — один із небагатьох сюжетів, де взагалі присутній образ дорослого Ісуса Христа: поза Розп'яттям та Новозавітною Трійцею його на склі майже не малювали;
  • Богородиця Годувальниця — Марію часто вбирали в українську вишиту сорочку, перемітку й коралі, надаючи образу виразного локального колориту;
  • Розп'яття з Пристоячими — Богородицею, Іваном Богословом, іноді Марією Магдалиною та ангелом із чашею;
  • Притча про багача і бідного Лазаря — рідкісний повчальний, не молитовний сюжет, скопійований з віденської літографії з українським підписом;
  • Страшний суд — збереглося лише сім відомих образів цього сюжету; композиція спрощена до постаті архангела Михаїла з терезами між «верхнім і нижнім царством»;
  • Святий Юрій Змієборець та апостоли Петро і Павло — образи покровителів дому й господарства;
  • Святий Іван Непомук — покровитель подорожніх, канонізований у середині XVIII століття; несподівано популярний на Гуцульщині сюжет західного походження, що потрапив сюди разом із культом, пов'язаним зі скульптурою роботи Йогана Георга Пінзеля в Бучачі.

Окремим унікальним явищем є парні образú — два різні сюжети, змонтовані в одну раму й скомпоновані так, що утворюють спонтанний диптих; а також багатосюжетні ікони, де на одному склі поєднано понад три теми, часто підігнані під розміри конкретної гуцульської світлиці між сволоками стелі.

Родина Німчиків і відродження традиції

Богородчани лишаються єдиним осередком виготовлення образів на склі, підтвердженим документально, — хоча трапляються згадки про маляра-дяка в Снятині, підтвердити це джерелами не вдалося. Сьогодні техніку реверсного малювання на склі відроджують сучасні львівські художники — зокрема Остап Лозинський і Роман Зілінко, які проводять майстер-класи в Національному музеї у Львові. У другій половині ХХ століття цією технікою також цікавилися відомі українські мистці: Олена Кульчицька, Осип Сорохтей, Маргіт Сельська, Ярослав Музика, Олена Шатківська, пізніше — Іван Сколоздра.

Часті запитання

Що таке «червоні образи»? Це народна назва групи гуцульських і покутських ікон на склі з домінантним яскраво-червоним тлом і темно-вишневим «тінюванням»; термін увела мистецтвознавиця Віра Свєнціцька.

Чим «образи» відрізняються від звичайних ікон? На Гуцульщині й Покутті словом «ікона» позначали церковні канонічні твори, а домашні розписи на склі називали «образами» — вони не мали суворих канонів у кольорі та трактуванні сюжету.

Де їх виготовляли? Єдиний документально підтверджений осередок — село Богородчани (Івано-Франківська область), де кілька поколінь працювала родина майстрів Німчиків.

Коли з'явилася ця традиція в Україні? У середині — другій половині ХІХ століття, пізніше, ніж у сусідніх Румунії, Словаччині та Польщі, звідки й прийшла сама техніка.

Скільки образів збереглося до наших днів? За оцінками дослідників — близько 720 творів: приблизно 520 у приватних збірках і близько 200 у музеях України.

Джерела

  1. Романів-Тріска О. Народна ікона на склі Гуцульщини та Покуття // Збруч, 13.04.2017 (лекція, прочитана 26.01.2017 у Національному музеї у Львові в рамках виставки «Гуцульське Різдво»): https://zbruc.eu/node/64792
  2. Романів-Тріска О. Народна ікона на склі: альбом. — Львів: Інститут колекціонерства, 2008.
  3. Поліщук Н. Західноукраїнська ікона на склі: «фантастична ірреальна краса» // РІСУ, 02.03.2017: https://risu.ua/zahidnoukrajinska-ikona-na-skli-fantastichna-irrealna-krasa_n83642
  4. Шухевич В. Гуцульщина: у 5 ч. — Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1899–1908.
  5. Свєнціцька, Віра Іларіонівна // Велика українська енциклопедія: https://vue.gov.ua/Свєнціцька,_Віра_Іларіонівна
  6. Відкович В. Народний іконопис // Українське народознавство. — К., 1994.